Триває реалізація освітнього та науково-дослідницького проєкту «Жінки в історії соціальної роботи»
На кафедрі соціальної педагогіки та соціальної роботи триває реалізація освітнього та науково-дослідницького проєкту «Жінки в історії соціальної роботи» у межах діяльності Науково-дослідного центру педагогічного краєзнавства подвійного підпорядкування (МОНУ та НАПН України) та Гендерного центру. Знайомимо із його результатами!
Надія Віталіївна Суровцова
(1896 – 1985)
Українська громадська діячка, журналіст, перекладач. Редактор іншомовних видань Міністерства закордонних справ УНР. Доктор філософії.
Народилася українська письменниця 18 березня 1896 р. у Києві, у родині інтелігенції. У 1903 р. родина переїхала до Умані. Закінчивши місцеву гімназію, вступила на історико-філологічний факультет Петербурзького університету – чи не єдиного закладу, де жінка в царській Росії могла здобути вищу освіту. І тут на її очах почалася Перша світова війна. Надія не могла бути осторонь – працювала сестрою милосердя в госпіталях, допомагаючи пораненим солдатам. У Лютневу революцію, – ще студенткою, Надія була пов’язана з революціонерами. Проте закінчити університет дівчині не вдалося. Якраз напередодні держіспиту розпочалася нова революція – Жовтнева [1].
У 1917 – 1918 рр. працювала в Секретаріаті внутрішніх, згодом закордонних справ у Києві.
За Центральної Ради Надія Суровцова – діловод у секретаріаті внутрішніх справ. У часи Гетьманату – начальник дипломатичного відділу Міністерства закордонних справ. За Директорії – секретар Інформаційного бюро дипломатичної місії Директорії, яку скерували на Версальську мирну конференцію. До Парижа Суровцова не доїхала.
Після Лютневої революції повернулася до Києва. Працювала в Центральній Раді, а за часів Гетьманщини – у секретаріаті Міністерства закордонних справ.
31 грудня 1918 р. із представниками дипломатичної місії тодішнього уряду України емігрувала до Австрії. Перебуваючи в еміграції, закінчила філософський факультет Віденського університету, захистила дисертацію «Богдан Хмельницький та ідея української державності» і здобула науковий ступінь доктора філософії. Викладала у Віденській сільськогосподарській академії [2].
Навесні 1925 р. повернулася в Україну.
«Я не хотіла бути спостерігачем, критиком, я хотіла сама будувати, шукати, помилятись» (Н. Суровцова. Спогади)
Володіння іноземними мовами, зв’язки і досвід, набутий за кордоном, – робили її незамінним працівником. Українська письменниця планувала повністю віддатися науковій і перекладацькій діяльності. Надія Віталіївна з якоюсь невимовною любов’ю розповідала про тих, з ким працювала й дружила: Юрія Коцюбинського і Юрія Тютюнника, Івана Кулика і Леся Курбаса, Миколу Куліша і Володимира Сосюру.
Але згодом, 28.11.1927 р., жінка була арештована у м. Харкові (арешт «оформили» 6 грудня 1927 р.); одна з перших жертв більшовицьких репресій відмовилася шпигувати за друзями.
Слідчий сказав матері: «Ваша дочка надто розумна, щоб дати нам докази, але моє революційне сумління каже мені, що вона винна, і її буде засуджено».
8.05.1928 р. – засуджена до 5-и років ув’язнення в політізоляторі Ярославської в’язниці.
Після реабілітації Надія Віталіївна повернулася до Умані. Там вона поселилося у батьківському будиночку, відсудивши його в чужих людей, яких заселила туди влада. Це теж коштувало чимало здоров’я…
Можна собі уявити її душевний стан. Болісні сумніви огортали душу.
«Я ніколи за весь час так не нервувала, як перший час після реабілітації. Сколихнулося стільки споминів, стільки думок про те, як же жити тепер заново далі… боже мій, коли б то раніше! Якби не так пізно, ледь не на краю могили, коли ми вже нікому не потрібні, й на нас дивляться з жалістю та поштивістю, та не як на людей, а вже просто як на музейні чучела. А так хочеться жити, а життя минуло…».
Проте життєздатна вдача бере гору. «Тому, хто звідав солодку гіркоту літературної праці, не позбутися туги за творчою роботою. Неповним здається життя, коли воно не лишає сліду пережитого, особливо ж, коли було воно багате та красиве. В наші часи це обов’язок тих, хто присвятив себе відображенню життя, карбуванню стрімкого бігу літ» [3].
І Надія Суровцова починає писати «Спогади». Віддається громадській роботі, маючи невелику пенсію, зароблену на Півночі. В Умані вона призбирує книжки, картини, скульптури й упорядковує бібліотеку для місцевого краєзнавчого музею, веде там екскурсії, і не тільки в музеї, а й у славнозвісному парку «Софіївка» [4].
Ця цілеспрямована, дивовижна жінка знала 16 різних мов. Вона переклала із французької на українську й російську книжку 1846 року видання про історію «Софіївки», навіть більше, працюючи в бібліотеках Києва і Львова, зібрала унікальні матеріали про парк та його героїню – графиню. Софію Потоцьку.
Якийсь період Суровцова очолювала Уманське товариство охорони пам’яток історії та культури. Вдалася реставрувати занедбаний костел, і в його приміщенні відкрити Уманську картинну галерею; на втілення цієї ідеї Надія Віталіївна витратила 10 років.
У 1958 р. підготувала до друку збірку новел «По той бік». Виступала зі статтями і нарисами в місцевій газеті «Уманська зоря» [5].
Після відносної суспільно-політичної відлиги в Радянському Союзі кінця 1950 – 1960-х років настали брежнєвські часи. Ситуація погіршилася. Надія Віталіївна мала своєрідний «домашній концтабір». КДБ намагався ізолювати її від громадськості. І не тільки. Леся Падун-Лук’янова пригадувала: «Велика частка письмових спогадів Суровцової систематично потрапляє до пащі ненажерливого та недріманого дракона держбезпеки, бо наскоки на оселю літньої літераторки продовжуються до її смерті. Вилучають і потім стверджують, що «спалили, як ідейно шкідливе». Не дозволяють згадувати ні про зустрічі з Павлом Тичиною та його допомогу в справі її реабілітації, ні про Остапа Вишню й Леся Курбаса, ні про що й ні про кого. Ордер на обшук пред’являють справно. Десь пограбовано крамницю – шукають у Суровцової. Хтось нібито в магазині дав до каси фальшиву купюру – ідуть до Суровцової. Майже сліпа (ще катаракти не дозріли і їх не оперовано), сама, 83-літня, вона, на переконання уманського прокурора Юрія Васильовича Авдєєва, виготовляє на самоті фальшиві 25 ‑рубльовки. Фальшивих грошей не знаходять, але – не йти ж з дому впорожні – забирають 6 загальних зошитів – рукопис майже на тисячу сторінок, ретельно переписують до протокола перші та останні слова з кожного зошита. А де ж ті зошити? Авдеєв вважає, що їх, як речові докази, підшито до кримінальної справи міліції про фальшиві гроші… Але шито, мабуть, гнилими нитками, бо ці зошити «відірвалися» і досі їх не знайдено, які сейфи їх поглинули – невідомо. Оці наскоки дуже травмували морально, бо велика жага працювати для свого народу не згасла в ній до самої смерті…».
Останні місяці життя Надія Віталіївна тяжко хворіла. З рідні в неї нікого не лишилося, тому біля неї клопоталися друзі – львів’янки Людмила Шереметьєва-Дашкевич і Дарія Гусяк, уманський робітник і поет Дмитро Калюжний.
29 років у неволі, 29 – після реабілітації, величезний обсяг літературної праці – і все «до шухляди». За цей час письменниця побачила надрукованим одне-однісіньке оповідання «Маленьке шахтареня»…
«Усе-таки як добре довго жити – ось і доживеш часом до чогось, на що аж ніяк не сподівалася десятків кілька тому». (Х М. .Коцюбинська. Мої обрії) [6].
13.04.1985 р. Н.В.Суровцова – померла. Похована на міщанському кладовищі міста Умані.
Список використаних джерел:
1. Дойков Ю. Суровцова-Олицкая Н. В.. Колымские силуэты. Архангельск, 2007. 63 с.
2. Шевченко О. Надія Віталіївна Суровцова – страдницький шлях великої українки. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 2004.
4. Якименко Л. М. Надія Суровцова: життя та творчість (1896–1985 рр.) : монографія / під ред. Галича О. А. Луганськ : ТОВ «Віртуальна реальність», 2010.
5. Ю. Надія Суровцова: на засланні в Архангельську (1933–1937) /Архангельськ, 2005.