На кафедрі соціальної педагогіки та соціальної роботи триває реалізація освітнього та науково-дослідницького проєкту «Жінки в історії соціальної роботи» у межах діяльності Науково-дослідного центру педагогічного краєзнавства подвійного підпорядкування (МОНУ та НАПН України) та Гендерного центру. Знайомимо із його результатами!
Марія Грінченко-Загірня
(1863-1928)
Борець за українську справу, літераторка, громадська діячка, редакторка та видавець, перекладачка, публіцистка (дівоче прізвище – Гладиліна). Діяльність письменниці висвітлена досить фрагментарно, а інформація про неї буквально розсіяна у різних джерелах .
Марія Грінченко-Загірня провадила самостійну, окремішню багатогранну діяльність. Вона була активною учасницею суспільного та культурно-мистецького руху кінця XIX століття, членом «Просвіти» (до речі, промовистий той факт, що поліція вважала письменницю найнеблагонадійнішою серед жінок-«просвітянок», однією із засновниць Жіночої громади в Києві, основним завданням якої було виховання дітей у національному дусі й популяризування української літератури; секретарем журналу «Нова громада»; керувала одним із п’яти секторів (мистецьким) Союзу українок; поширювала феміністичні ідеї та виступала за розгортання громадського жіночого руху тощо. Про причетність Марії Грінченко-Загірньої до тогочасної небайдужої інтелігенції свідчать і її приятельські взаємини із Русовими, Шарагами, Марковичами та багатьма іншими діячами – представниками небайдужої української інтелігенції [1].
Кожній справі, за яку бралася Марія Грінченко-Загірня, вона віддавалася вся: з усім своїм талантом і фаховістю, наполегливістю, витривалістю і навіть упертістю. Ні особисті невдачі та трагедії (вона пережила смерть єдиної дочки і внука), ні постійні утиски, що супроводжувалися частими змінами місць проживання, ні офіційні заборони, які особливо нестерпними були на Східній Україні та переслідували усі прояви українського суспільно-політичного і культурного життя (згадаймо тільки найвідоміші – Валуєвський циркуляр та Емський указ), не стали їй на заваді.
Чи не найосновніше завдання, яке ставила перед собою Марія Грінченко-Загірня, – це вибороти українську школу з національними традиціями та українською мовою викладання. З 1887 року, працюючи в селах Східної України, молода вчителька разом із чоловіком, відчуваючи гостру потребу шкільних і сільських бібліотек у підручниках, книжках для народного та дитячого читання, беруться від руки переписувати твори українських письменників, упорядковувати збірки, оправляти їх [2].
Звичайно, така праця не могла відчутно сприяти збільшенню бібліотечних фондів, проте так Марія Грінченко-Загірня набувала досвіду адаптування класичних творів художньої літератури, вправлялася у вмінні наукового популяризування для читачів «з народу», що дуже знадобилося їй у подальшій творчій діяльності. До речі, вчителювання не обмежувалося тільки практичною роботою – навчанням, викладанням і підготовкою літератури для своїх учнів; воно стало фундаментом для певних теоретичних узагальнень, більшість з яких не втратила своєї актуальності і сьогодні, незважаючи на розмаїття відповідних методик та підходів.
Один із пріоритетних напрямів роботи письменниці, пов’язаний із реалізацією обширної освітньо-просвітницької програми, – редакційно-видавничий.
Спроба налагодження систематичної роботи видавництва на Наддніпрянщині була здійснена ще в кінці 1850-х – на початку 60-х років. Однак, помітної активності цей рух набув тут у 90‑х роках XIX століття, коли почали виникати українські видавництва. Спочатку українські книжки видавали окремі особи чи невеликі гуртки, які не мали прав легалізованих товариств.
Редакційно-видавнича робота не була для Марії Грінченко-Загірньої «лубочною» – вона пройшла школу легальної видавничої діяльності у Петербурзі в «Благотворительном обществе для издания общеполезных и дешевых книг», що, зокрема, дозволило їй керувати видавництвом ім. Б. Грінченка впродовж 1910–1918 років.
Письменниця проявила себе різнопланово: вона працювала з дитячою, науково-популярною, довідковою, науковою, навчальною літературою.
У 1912 році вперше вийшов друком, написаний Марією Грінченко-Загірьою та Борисом Грінченком, підручник «Рідне слово» («Українська читанка») з підзаголовком «Перша після граматики книга для читання» [3].
Видання реалізувало прагнення авторів до національного виховання, яке ґрунтувалося на традиціях українознавства. Прикметно, що спеціальний розділ у читанці мав назву «Рідний край», у якому в доступній для дітей формі розповідалося про українську землю: «Край, що ми в ньому живемо, зветься Україною. Ми звемося українцями. Наша мова зветься українською мовою. Немає нам кращого краю, як наша Україна. Немає нам кращої мови, як наша українська мова». Варто зауважити, що написаний він у той час, коли навіть слова «Україна», «український» були крамольними. Тому книга була виявом високої громадянської свідомості і навіть героїзму.
Список використаних джерел:
1. Нежива Л. Листи Марії Загірньої до Івана. Слово і час. 2000. № 5. С. 67–74.
2. Липа І. Пам’яті Насті Грінченко. Українська хата. 1909. №7-8. С. 353.
3. Над могилою Бориса Грінченка. Автобіографія, похорон, спомини, статті. Упоряд. С. Єфремов. Київ. 1910.