(Українська) На кафедрі соціальної педагогіки та соціальної роботи триває реалізація освітнього та науково-дослідницького проєкту «Жінки в історії соціальної роботи» у межах діяльності Науково-дослідного центру педагогічного краєзнавства подвійного підпорядкування (МОНУ та НАПН України) та Гендерного центру. Знайомимо із його результатами!
Леся Українка (Лариса Косач)
(1871 – 1913)
Народилась у місті Звягель (Новоград-Волинський) 13 (25).02.1871 р. у родині українських інтелігентів. Батько її – Петро Косач, був службовцем, мати – Ольга Драгоманова-Косач, письменницею, яка публікувалася під псевдонімом Олена Пчілка.
У 1879 році родина переїжджає до Луцька, а в 1882 році – до власного маєтку в селі Колодяжному біля Ковеля. Саме Колодяжне, де вона формувалась як особистість, Леся вважала своєю малою батьківщиною.
Леся народилась дуже кволою і потім все життя була тендітною. У родині її любовно звали Зеїчкою (тоненькою билиночкою). Уже в ранньому дитинстві Леся виявила свої надзвичайні здібності (її сміливо можна назвати Wunderkind). Вона дуже рано навчилась читати і вже у п’ять років написала свої перші листи до Женеви, до родини дядька Михайла Драгоманова. У віці дев’яти років вона написала свій перший вірш «Надія», у 13 років вона вже мала надрукованими 2 поезії. Ці твори з’явилися під псевдонімом «Леся Українка», який запропонувала її мати. У 14 років Леся була автором двох надрукованих перекладів повістей Гоголя та першої своєї поеми «Русалка».
Леся дуже любила музику й мала великі здібності до гри на фортепіано. Вона не могла їх розвинути через хворобу руки [1].
Через ту саму хворобу Леся ніколи не мала змоги відвідувати школу й набиралася знань від матері, приватних учителів та постійного читання книжок.
Леся мала прекрасні здібності до мов і сама про себе говорила, що, мабуть, немає такого звука, якого вона не могла б виговорити. Вона вільно розмовляла українською, російською, польською, болгарською, німецькою, французькою та італійською мовами, писала свої твори українською, російською, французькою та німецькою мовами, перекладала з давньогрецької, німецької, англійської, французької, італійської та польської мов. Вона добре знала латинську мову, а під час перебування у Єгипті почала вивчати іспанську мову [2].
Блискуче знання мов відкривало перед нею всі багатства європейських літератур, новинки яких вона мала змогу читати в оригіналі.
Починаючи з кінця 1907 року у Лесі з’явилися ознаки туберкульозу нирок. Єдиною допомогою від цієї хвороби було кліматичне лікування в Єгипті, де Леся провела зимові сезони 1909–1910, 1911, 1912–1913 років. Це були паліативні заходи, які уповільнювали розвиток хвороби, але не могли її спинити.
Основна тема творчості Лесі Українки – це національно-визвольна боротьба українського народу, упевненість у неминучій перемозі в цій боротьбі. Починаючи від таких ранніх творів, як поема «Самсон» (1888) та поетичний цикл «Сльози-перли» (1891), через високу патетику «Невільничих пісень» (1895–96) – аж до «Триптиха» та «Оргії» (1913), завершених в останній рік її життя – Леся Українка давала все нові й нові образи безкомпромісних борців за свободу проти тиранії усякого роду [3].
Ця політична поезія ніколи не була агітацією, пристосованою виключно до потреб часу. Не даючи ніяких порад щодо програми й тактики революційної боротьби, щодо конкретних шляхів утілення ідеалів свободи, і навіть не називаючи слова «Україна», Леся показувала романтичні картини цієї боротьби.
Основними джерелами творчості Лесі Українки були її внутрішні переживання та літературні враження. Її переживання відбилися у цілому ряді блискучих ліричних поезій, починаючи від раннього циклу «Зоряне небо» (1891) – аж до циклів «Весна в Єгипті» (1910) та «З подорожньої книжки» (1911), написаних у повному розквіті її таланту. З цього ж джерела випливають і деякі інші її твори, наприклад, оповідання «Голосні струни» (1897).
Натомість спостереження над тогочасним життям, котрі були джерелом творчості письменника, не мали для Лесі Українки істотного значення, хоча такі її твори, як повість «Одинак» (1894) або оповідання «Над морем» (1898) пов’язані саме ними.
Стильові пошуки Лесі Українки не обмежувалися романтизмом: є її твори в дусі декадентизму («Блакитна троянда», 1896), реалізму (уже згадані «Одинак», «Над морем», «Приязнь», 1905) і навіть чистого естетизму без виразної ідейної спрямованості («Лісова пісня», 1911). Проте романтичний стиль завжди залишався панівним у її творчості.
Леся Українка упродовж усього життя цікавилася українським фольклором. Вона знала дуже багато народних пісень (близько 500) і сама була визначним носієм фольклору. Перша її фольклористична праця – «Купала на Волині» – опублікована в 1891 р., а останній великий цикл пісень з її голосу записав її чоловік К. В. Квітка в 1913 р. [4].
Леся Українка і Климент Квітка були першими українськими фольклористами, які почали записувати виконання народних співів на фонограф. У 1908 р. Леся виділила із своїх невеликих коштів 300 рублів для Філарета Колесси, завдяки чому він зміг записати багато дум для свого фундаментального видання.
Оскільки в Російській імперії будь-яка громадська активність була заборонена, кожна спроба в цьому напрямку ставала нелегальною й революційною. У 1897–1900 роках Леся Українка перекладала українською мовою твори європейської соціал-демократичної літератури, щоб дати матеріал для самоосвіти українським соціал-демократичним гурткам.
Після революції 1905 року з’явилися деякі можливості легальної громадської праці. У червні 1906 р. Лесю Українку було обрано до правління київської «Просвіти», де вона опікувалася бібліотекою. Ця її діяльність уже в листопаді 1906 р. звернула на себе увагу царських жандармів: у відкритті публічної бібліотеки було відмовлено, а участь Лесі Українки у «Просвіті» розцінювалась як компрометуючий факт і для Лесі і для цілої організації. Логічним наслідком цих жандармських наглядів став арешт Лесі Українки (17–18 січня 1907 р.), а в подальшому – і закриття самої «Просвіти».
У стані крайнього виснаження від поганої роботи нирок Леся згасла на 43-у році життя у містечку Сурамі у Грузії. Поховали її на Байковому кладовищі під пильним наглядом поліції.
Список використаних джерел:
1. Зелінська Л. Біографічний нарис: грані пізнаного і прихованого. Українська мова і література в школі. 1991. № 2. С. 18–23.
2. Мацько Л. Мовотворчість Лесі Українки. Дивослово. 2002. № 3. С. 14–16.
3. Мірошниченко Л. Над рукописами Лесі Українки. Українська мова і література в середніх школах. 2002. № 1. С 81 – 88
4. Ненадкевич Є. Українська жінка (Леся Українка). Дивослово. 2001. № 2. С. 52-56.