(Українська) Життя без кордонів
25 вересня представники центру освітньої інтеграції «Без бар’єрів» Перфільєва Майя та Войтовська Алла та керівник центру профорієнтаційного діагностування та тренінгових технологій Гичко Юлія відвідали лекцію легендарної особи Ніка Вуйчича! Послухати його у палаці Спорту зібралося тисячі людей.
Життя австралійця Ніка Вуйчича порушує межі можливого: не маючи рук та з однією маленькою ніжкою, він їздить на скейті і катається на дошці для серфінгу, одружився і має двох синів, вільно подорожує світом…
У 10 років особливий австралійський хлопець намагався вчинити самогубство, бо почувався самотнім і не вірив у майбутнє.
Нині уже 33-річний чоловік збирає 100-тисячні стадіони і надихає тих, кому найважче. “Я приїхав до вас, щоб допомогти ще хоча б одній людині”, — каже Нік.
Глядачі слухають із захопленням. І справа не лише у чудовому почутті гумору чи артистизмі промовця. Тут інше: дивлячись на Ніка, кожен думає: “Якщо вже йому вдалося, то і я зможу!”
— Подаруйте людині інвалідного візка, але вона ще повинна мати мужність, щоб виїхати на ньому з дому, — каже українцям Нік.
— В Україні навіть ті, хто хоче вийти, не можуть цього зробити, бо немає пандусів, ліфтів, — заперечують одразу із зали.
— Чекайте, чекайте, — перебиває лектор. — Я хочу, щоб ви знали. Я був у країнах, де, коли людина народжується з фізичними обмеженнями, її ховають живцем. Я був у країнах, де ніколи не бачили інвалідного візка чи живого інваліда, бо таких дітей вбивали. Я бачив найгірше і найкраще.
Після цих слів у залі панує пауза — на кілька секунд довша, ніж зазвичай.
Нік Вуйчич пробув у Києві лише день, заїхавши перед виступом на Олімпійському стадіоні до Київського військового шпиталю і дитячої онкологічної лікарні. Але залишив нам багато думок, які варто переосмислити.
Багато хто гадає, що мені було легко, бо я народився в Австралії. А я скажу вам, що були часи, коли уряд моєї країни не допомагав інвалідам. Це було лише 24 роки тому.
Мене надихає бачити Україну, де людей із обмеженими можливостями показують на телебаченні. Я хочу надихнути вас, як країну, і надалі інтегрувати людей з особливими потребами. Прийде день, коли Україна буде стабільною, і буря мине.
Колись я сильно хотів руки і ноги. Чому? “Бо коли вони будуть, все буде нормально”, — думав я.
Чому? Бо всім іншим добре. Потім зрозумів, що це неправда. Навіть без рук і ніг я можу бути дивом для когось іншого. Є щось більше, ніж руки й ноги. Я шукаю радості та миру, мети. Руки та ноги не дадуть вам щастя. Треба знати, що важливіше: руки чи серце? Ноги чи душа?
Я переконав себе, що надії немає. “Нік, здавайся. Ти один, і завжди будеш одиноким. Роботи ніколи не буде. Щасливим теж не будеш!”. Коли мені було 10, я намагався вбити себе.
Уявіть, якщо б мені це вдалося? Я ніколи б не зустрів дружину, не побачив своїх синів, не став лектором. І сьогодні розумію: здатися неправильний вибір, бо не знаєш, що там за рогом, доки не повернеш. Треба рухатися вперед. Хоробро.
Хоробрість — це не тоді, коли не боїшся. Хоробрість — робити щось, навіть коли боїшся. Якщо знайшов те, за що можна вмирати — саме за це треба жити. Інакше для чого живеш: щоб існувати, бути добрим і померти.
І це все? Треба, щоб було більше. Важко вірити у те, чого не бачиш, доки не знайшов щось більше за себе. Я хочу, щоб українці допомагали українцям. І хочу бачити людей із обмеженими можливостями в університетах. В Україні дуже багато нужденних. Однак я бачу в цьому не проблему, а завдання.Хотів бути промовцем, але водночас почав вчитися на бухгалтера. Держава не змогла мені сприяти — не знайшла того, хто допоміг би мені вчитися в університеті. Але тоді з’явилася недержавна неприбуткова організація, де австралійці допомагають австралійцям.
Якось в океані мене занесло під хвилю, і друзі не могли мене бачити. Я крутився вгору й униз, а футболка налипла на обличчя. Я не тону, бо важу 36 кілограмів, і коли набираю у груди повітря — спливаю.
Проблема в тому, що цього разу повітря я забув) Тож обличчя накрите мокрою сорочкою, а я не можу дихати. Мене накрило ще однією хвилею, і я злякався.
Друзі шукали мене, кричали “Де Нік”? Я був унизу. Врешті вони мене знайшли. Коли тримаєшся за те, що знаєш, не панікуєш, і живеш сьогоднішнім — кожним днем і кожною секундою — переживеш усе. Якби я панікував і розкрив рота, я б втопився.
Істина в тому, що твоя цінність не визначається думкою інших людей. Іноді важко сподіватися і любити постійно. І Нік Вуйчич не прокидається щоранку зі 100%-вим позитивом. В житті потрібне щось більше, ніж просто позитив — мета, зміст, заради якого живемо.Це 57-ма країна, до якої я приїжджаю. І кожній людині, скрізь, потрібна надія та істина.
На випадок дива у мене в шафі лежить пара кросівок (сміється, — ред.). Я бачив дива — речі, які не пояснює наука.
Коли я побачу Бога, я запитаю: можна тебе обійняти? Його я першого обійму руками.
Коли зустрічаєтесь із чимось, чого не очікували, намагайтеся заспокоїтись, скажіть сусіду, що відбувається — щоб ви не були самотні, та нагадайте собі, як останній раз долали перешкоди. І ви все ще тут.
Так само і країна. Сьогодні ви перед бар’єром. Але ж це не перший бар’єр перед Україною? І ви все ще тут. І далі будете тут.
Коли я був підлітком, спробував чистити собі зуби, і навчився. Я навіть поклав у книжкову шафу між книжками гребінець, рухав головою і так розчісувався.
Потім у мене з’явився особливий одяг, без застібки-блискавки. Тому я можу одягатися самостійно. Колись у мене була борода. Нині мене голить дружина та помічники. Але раніше, коли їх усіх не було, я плечем тримав електричну бритву і рухав обличчям поверхнею бритви.
Спілкувався з багатьма дітьми. Питаю у восьмирічного: ти відчуваєш стрес? – Ага, каже мені. Чому? – Бо такі складні домашні завдання, і брати й сестри набридають.
Питаю 13-річного. Теж стрес. Змучився, бо батьки зводять з глузду.
У 17-річних стрес, бо треба знайти дівчину і вже останній рік школи. Треба лишень потрапити до університету, і все стане добре.
Стало? Ні! Це справа вибору.
Я сподіваюся, що майбутнє покоління українців буде справжньою зміною, яка має відбутися. Покоління чесності і щедрості. Покоління, яке матиме настрій і вдячність, щоб досягати кращих успіхів.
Але коли успіх прийде, не покидайте країну — залишайтеся тут, скільки зможете. І допоможіть іншим українцям знайти свої мрії.
Я серб, мої батьки — біженці із Югославії. Я відвідував солдатів у госпіталях і в Сербії, і в Хорватії. Будь-якому пораненому солдату я дам таку ж пораду, як і всім іншим: не здавайтеся, живіть одним днем і мрійте по-великому.
Май віру і будуй на тому, що маєш. Не можна будувати на мріях та бажаннях. Але побач те, що є, і будь вдячним за це. І намагайся бути другом комусь іншому. Це далека дорога зцілення, але не лише для людей із фізичними обмеженнями, — зціляти треба інвалідність серця і розуму.
Коли мій трирічний син плаче, я не можу його обійняти. Але він підходить і сам обіймає мене.
Найшвидший шлях з депресії — нагадати собі, за що можна бути вдячним. Найкращий спосіб — піти й допомогти комусь, хто страждає: нагодуйте голодного, послужіть бідному, змусьте дитину в онкологічній лікарні посміхнутися. І припиніть думати про себе.
Мені не треба тримати свою дружину за руку, якщо я можу тримати її серце.
Моя ідея така: 400 млн людей у світі сьогодні мають гроші. Чому б їм не скинутися по долару на день, щоб допомогти тим, хто цього потребує. Бідним і нужденним. Та створити компанії, які допомагатимуть інвалідам.
Мені 33, і я сподіваюся на великий фонд. Але якщо подарувати комусь інвалідний візок, він повинен ще й мати сміливість виїхати за двері дому. Має бути у людини мотивація і мужність.
Якщо я намагаюся змінити щось на краще, сподіваюся, ви теж спробуєте змінити щось навколо себе, у своїй сфері впливу. Якщо всі спробуємо, так і відбудуться зміни.
Майте терпіння, Україна не залишиться там, де є сьогодні. Є майбутнє, і я молюся, щоб воно було яскравим.
Іноді ніхто нікому не довіряє: молодь не довіряє дорослим, дорослі — один одному, але я вірю в наступні покоління НПО, які робитимуть те, що держава не робить, але повинна. Це вимагає часу, бо великі зрушення відбуваються повільно. За 10 років Австралія серйозно змінилася. У кожній країні є підйоми і падіння.
Іноді ми не цінуємо те, що маємо. Я ось не цінував свою маленьку ніжку. Зараз на своєму комп’ютері я набираю ніжкою 43 слова на хвилину. Ну, 53 слова, якщо вип’ю дві чашки кави.
Я відвідав госпіталь для поранених солдатів у Києві. Для мене це був чудовий час. Потім ми поїхали до лікарні, де діти з онкологією. І я відчув смирення, вдячність за життя, яке маю щодня. За посмішку на обличчях дітей, щоб вони на хвилинку забули про свій біль і знали, що це не кінець. Я розповів їм про свого батька: йому, з панкреатичним раком 4 стадії, лікарі сказали, що залишилося 2 місяці життя. Це було 7 місяців тому.
Коли дивишся в очі людини, знаєш, чи це повноцінна, досконала людина.
Знаєте, хто змінить Україну? Ті, хто зрозуміє: не можна змінити країну, поки не зміниш місто. А місто — доки не зміниш сім’ю чи школу. Чи можеш змінити на краще свою школу? Ти не знаєш, кого там ображають.
Кожного тижня я отримую 100 запрошень. Є папка, нині там 35 тисяч запрошень. І я приїхав в Україну. Я вас люблю і хочу у вас вірити, але щось відбудеться, лише коли ви повірите у себе. Хочу, щоб ви мріяли про велике і ніколи не здавалися. Ми точно знаємо, що просто ніч прийшла. Але буде ранок, і сонце підніметься.