На кафедрі соціальної педагогіки та соціальної роботи триває реалізація освітнього та науково-дослідницького проєкту «Жінки в історії соціальної роботи» у межах діяльності Науково-дослідного центру педагогічного краєзнавства подвійного підпорядкування (МОНУ та НАПН України) та Гендерного центру. Знайомимо із його результатами!
Ольга Кобилянська
(1863 – 1942)
Народилася Ольга Юліанівна Кобилянська 27 листопада 1863 р. у містечку Гура-Гумора в Південній Буковині. З дитячих років вона знала не тільки українську, а й польську та німецьку мови, якими говорили в її родині. Дитинство а юність майбутньої письменниці минули в румунсько-німецьких містечках Гура-Гумора, Сучава, Кімполунг. Пізніше вона жила в с. Димка, а з 1891 р. – у Чернівцях.
У Південній Буковині, заселеній переважно німцями й румунами, жили й українці. Але українських шкіл чи культурно-освітніх закладів у 60–80-і рр. тут не було. Німецька школа не могла дати О. Кобилянській будь-яких знань з історії культури українського народу. Перші її літературні твори написані німецькою мовою ще без чіткого уявлення, «що значить слово «література», припадають на початок 80-х рр. («Гортенза, або нарис з життя однієї дівчини», «Доля чи воля?»). Ранні неопубліковані твори О. Кобилянської («Гортенза», «Малюнок з народного життя на Буковині», «Видиво», «Людина з народу» та ін.) сьогодні мають переважно пізнавальне значення, відображаючи окремі сцени з життя містечкової інтелігенції, людей із народу.
Німецька мова, як і німецька культура, відіграли позитивну роль у житті і творчості Кобилянської. Вони, як слушно зауважила Леся Українка, допомогли О. Кобилянській вийти в широкий світ загальнолюдської культури. Але для її утвердження як української письменниці необхідно було глибоко знати не лише українську мову, а й надбання української літератури. Цю істину вона ясно усвідомила, тому з кінця 80-х років наполегливо вивчала культурну спадщину свого народу, виявляла дедалі більший інтерес до його життя.
Протягом 1915–1923 pp. О. Кобилянська на писала низку оповiдань, новел, нарисiв, у яких розкрила трагічну безвихiдь, страждання, розпуку i бiль, викликані драматизмом ситуацiï, породженоï Першою свiтовою війною.
У 1940 р. на Буковину прийшли радянські війська й вигнали румунів. У радянських газетах з’явилися вірнопіддані статті, підписані іменем О. Кобилянської, хоча стиль мали зовсім не її. Та Ольга тоді вже й не могла писати. І з 35-річчям літературної діяльності її вітали представники нової влади. Коли сіли за стіл, Кобилянська сказала: «Все добре, аби лиш більшовики не прийшли!». Вони це чули, але промовчали. На початку війни Чернівці знову окупували румуни. Поліцейський агент під номером 8 доніс начальству, що на вулиці Одобеску мешкає комуністична пропагандистка, її треба затримати. Завели справу, але не арештували. У 1941 році румунська воєнна жандармерія встановила нагляд за О. Кобилянською, і тільки смерть врятувала її від розправи [1].
Ольга Кобилянська померла 21 березня 1942 року. Поховали її 23 березня. У цей день румуни закрили в’їзд до міста. Похована у Чернівцях поруч із батьками.
Під впливом свого оточення – Наталії Кобринської (письменниці, однієї з фундаторок жіночого руху на Галичині), Софії Окуневської (першої української жінки-лікаря в Австро-Угорщині, яка стала прообразом героїні твору «Доля чи воля?»), Августи Кохановської (художниці, яка ілюструвала новели письменниці «Некультурна», «Природа», «Битва», «Під голим небом»), Ольга почала писати рідною мовою. Одним з імпульсів писати рідною мовою стала закоханість Ольги в Євгена Озаркевича, брата Наталії Кобринської.
Тоді ж вона брала активну участь у так званому феміністичному русі, який зачепив чимало наболілих питань, над якими замислювалися представники передової інтелігенції. Ставши у 1894 р. однією з ініціаторок створення «Товариства руських жінок на Буковині», Кобилянська обґрунтувала мету цього руху в брошурі «Дещо про ідею жіночого руху». Письменниця порушила питання про тяжке становище жінки «середньої верстви», активно виступала за рівноправність жінки й чоловіка, за її право на гідне людини життя.
У європейському контексті фемінізм став однією з найвпливовіших течій ХХ століття. У науковій літературі це поняття вимагає пояснення щонайменше на двох рівнях: з одного боку, це широкий суспільний рух за права жінок, або ж феміністський рух, а з іншого – комплекс соціально-філософських, соціологічних, психологічних, культурологічних теорій, які здійснюють аналіз статусу жінки у суспільстві, або ж феміністична теорія. Однак, власне, феміністський рух – перша системно організована спроба жіноцтва ствердити повноцінність власного буття у патріархальному суспільстві – розгорнувся пізніше, одночасно з рухом пролетарів, а також із антирасистськими та антиколоніальними виступами. Окрім того, на цьому суспільному русі безумовно позначилася проголошена у XVIII столітті у Франції «Декларація прав чоловіка і громадянина». Попри все, вона стала декларацією про права чоловіка, а громадянський кодекс Наполеона закріпив за жінкою статус нижчої істоти. У відповідь на це 1792 року у світ вийшла «Декларація прав жінки і громадянки», написана Олімпією де Гуж, у якій висувалися вимоги про надання жінкам громадянського і виборчого права, а також про можливість обіймати державні посади. Феміністкам видавалося, що при досягненні формально визнаного буквою закону рівноправ’я вони прекрасно зуміють влаштуватися і в «старому світі гноблення і покріпачення, стогону і сліз». І це мало сенс. Якщо для більшості жінок-пролетарок зрівняння в правах з чоловіком було б лише зрівнянням у «безправ’ї», то для «обраних» – для жінок із буржуазії – воно насправді відкривало двері до нових, незвіданих прав і привілеїв, що складали до цього часу надбання одних лише чоловіків буржуазного класу. Але ж кожне подібне завоювання, кожна нова прерогатива буржуазної жінки давали б їй у руки лише нове знаряддя для експлуатації молодшої сестри, і все більше й більше поглиблювалася б прірва, що розділяє жінок із двох протилежних соціальних таборів. Отже, пролетарці недоцільно розпорошувати свою енергію на слухання або, тим паче, на спільні дії разом із жінкою з іншого «соціального табору». Єдиним виправданням для такої гіперболічно-ілюзорної точки зору могло бути лише тогочасне жахливе становище виробничої сфери в Російській імперії, коли праця жінки використовувалася перш за все у тих галузях промисловості, де не вимагалося високої кваліфікації, а середній вік жінки в Росії на початку ХХ століття складав усього 33 роки [2].
В історії українського культурного процесу остання декада ХIХ і перші 14 років XX століття були періодом важливих досягнень, що стали основними елементами у формуванні проекту нової української людини. Зокрема, на західноукраїнських землях цей процес мав певну специфіку в культурному аспекті і відбувався досить динамічно. Цей період у Галичині характеризувався надзвичайно плідним розвитком науки, літератури, драматургії, преси і публіцистики. В літературі цього періоду основні художні зміни були пов’язані із зародженням українського модернізму. На відміну від європейського, ранній український модернізм був явищем не лише естетичним, але й культурно-історичним. Леся Українка та Ольга Кобилянська кинули виклик домінуючій чоловічій традиції, бо відчували себе спадкоємницями зрілої традиції «жіночої літератури», маючи своїми попередницями Марка Вовчка і Ганну Барвінок, Олену Пчілку та Наталю Кобринську. «Літературний образ жінки ХIХ століття – «покритки», «бурлачки», «повії», що були квінтесенцією горя, нещастя й немочі, відступив перед «царівною» і «одержимою духом». В українській літературі вперше прозвучав інтелігентний жіночий голос, а разом з ним і феміністична ідея», – писала Соломія Павличко.
Ольга Кобилянська мала певний досвід співпраці з «Товариством Руських жінок на Буковині». Як було зазначено, 1894 року вона виступила однією з ініціаторок створення цієї феміністичної організації, а в літературі дебютувала навіть як послідовна феміністка. Її «Людина» писалася під безперечним впливом «Духу часу» Наталії Кобринської і була їй присвячена. Чоловічі характери у більш пізніх повістях О. Кобилянської, написаних у 1910-х роках, саме так втілюють цю слабкість натури. Але тут з’явився ще один аспект – ця слабкість пов’язується із традиційною українською старосвітністю, патріархальщиною і консерватизмом. Українська інтелектуальна традиція асимілювала західноєвропейський фемінізм, сприйнявши в ньому не тільки ідею боротьби статей за рівноправність, але й соціально-культурні механізми, що сприяли гуманізації суспільства. Водночас самобутність прояву фемінізму на західноукраїнських землях підтверджена історичними традиціями українського народу та загальними процесами національного відродження [3].
Українська феміністична ідея кінця XIX – початку ХХ століть зросла на національній основі. Піднесення духовної та суспільної активності жіноцтва підготувало майбутній державотворчий потенціал, який повною мірою реалізувався в добу національно-визвольної боротьби українського народу за свою державність. Поява в контексті української літератури зламу віків фемінного та феміністичного аспектів сприяла модернізації української культури, її руху до європейських культурних широт. Ольга Кобилянська, як представник нової генерації, зробила спробу зруйнувати панівну ідеологію у сфері культури. Завдячуючи її діяльності, в українську літературу проникали такі форми й структури європейського творчого досвіду, як інтелектуальна, індивідуальна і культурна рефлексії, міфологічні форми неофольклоризму, символізм та елементи психоаналізу, ті елементи, які згодом дозволять молодшим письменникам модернізувати, осучаснити українську літературу у 10 – 20-х роках ХХ століття.
Список використаних джерел:
1.Бабишкін О. Ольга Кобилянська. Нарис про життя і творчість. Львів: Книжково-журнальне видавництво, 1963. 192 с.
2.Вознюк В. О. Про Ольгу Кобилянську. Нові матеріали. Роздуми. Знахідки. Київ.:Дніпро, 1983. 183 с.
3.Кобилянська О. Повісті, оповідання, новели. Київ: Наукова думка, 1988. 672 с.